Так хотілося восени в похід.
Насолодитися жовтогарячими відтінками, холодними кавовими ранками, приємним осіннім сонцем.
І все би "зрослось" з тим походом, якби якомога швидше зросталися травми. Але-але)
Після першої частини бігового сезону треба було добре відпочити.
На кілька "небігових" днів мене вистачило. Але рухатися хотілося більше! А коли ти можеш собі дозволити поїхати в будній день десь в гори, то з'являється одна проблема - більше ніхто з тобою поїхати не може. Або не хоче) Часу (чи бажання) на те, щоб вирішити чи їхати самій в похід, чи не їхати в мене не було. Я просто купила квиток, зібрала рюкзак і з особливо приємними відчуттями поїхала на вокзал. Може, я просто не хотіла нікого брати зі собою? Може)
В той день, доля подарувала мені шанс уникнути великої частини болю від втрати.
За дві години їзди від Львова, в передчутті гарного відпочинку, останнє, що хотілося почути в телефоні - це те, що помер твій пес. І коли ти сльозами заливаєш купе вагону, про жодне задоволення вже не йдеться.
Я прожила кожен підйом, кожен краєвид, який змінювався навколо. Кожну розмову з зустрічними на хребті чи в поїзді. Я зробила мало фотографій...Це ж признак того, що тобі добре. В цю ж секунду, в тому місці...)
Мабуть, це був найкращий похід, в який я коли-небудь ходила)
Соло-похід - це, коли сонце заходить тільки для тебе. Коли тріск дров у вогнищі і твоє дихання - єдине, що звучить навколо.
Насолода в кожній секунді. Ти впитуєш у себе все те, що чуєш і бачиш, щоб триматися на тих враженнях тоді, коли повернешся назад додому.
Напевно, це не для всіх. Але я маю бути щаслива, що мені це під силу)
класно))) і де то можна так гарно прогулятись?))
ВідповістиВидалити2 хребти: Кострича і Кукул.
Видалити