Molokiya Lviv Half Marathon 2018 (10.06.2018)

3 місяці до старту: "Ні, я не біжу".
1 місяць до старту: "Ні, я не біжу, вболіваю".
1 тиждень до старту: "Ні, я не біжу, побуду в ролі вболівальниці".
1 доба до старту: "Ні, я не біжу, куплю ватман, намалюю плакат".


19 годин до старту, телефонний дзвінок: "Алло, Таня, БІЖИШ завтра?."

В той момент я сиділа на зупинці, щоб доїхати з роботи додому і тримала в руках ватман та маркери. Плакат я намалювала, але тримала його в руках вже моя група підтримки;)

Скажете, що так не можна? Непрофесійний підхід, та?)) Не можна не приїжджати на старт трейлу за 10 хв до старту і потім його вигравати, не можна не поїхати в Польщу через Шацьк і не заїхати в Білорусь. Не можна відмовлятися від того, що ти любиш робити. БІГТИ.

"Так сталось" переслідує мене ще з попередньої публікації (якщо ви ще не читали, то мусите)).
ТАК СТАЛОСЬ, що 10 червня о 8 ранку я стартувала той НЕ БІЖУ  напівмарафон. І ТАК СТАЛОСЬ, що результат перевершив навіть найбільші мої очікування. Перевершив переперевершив. Якось так;)

Я йшла на старт в навушниках з музикою і підозріло гарним настроєм. Всі традиційні ритуали типу перевдягання-розминання зробила, окрім одного. Я не вдягнула на руку годинник. В той день я не хотіла дивитися на час, перейматися ним, думати. Я хотіла бігти. Хотіла бігти так, як ще три місяці тому НЕ хотіла бігти :D. Сюр якийсь, їй богу)

Мій стартовий коридор був останнім. 1:59. Так далеко я ще ніколи не стояла. Ми проспівали гімн України, почали відраховувати зворотній відлік. Старт дали! І всі потихеньку почали рухатися до стартових воріт. Зазвичай, коли доходиш до стартових воріт, то всі починають бігти швидше, і є можливість вибратися з натовпу. Однак, це не про коридор на 1:59)) Після перетину стартової арки я втикнулася в стіну людей, які здається, забули, що то вже би й бігти пора :D. Всі витягнули телефони і почали знімати людей, себе, спини, і моє перелякане обличчя, яке не знає, що робити далі і, як звідси вибратися.

Для того, щоб наздогнати пейсмейкерів на 1:39 мені знадобилося більш, ніж 3 кілометри. Остаточно до них я приєдналася на першій відсічці в 5 км. Стала за їхніми спинами віддихуватися. Ця погоня дуже втомила))
Потім, я зрозуміла, що десь за спиною також має бути Таня Данилів, і якраз в той же момент вона пролетіла повз наш натовп і побігла вперед. "Це для мене зашвидко", - подумала я. Метрів через 500, я зрозуміла, що мені стає скучно бігти і треба прискорюватися. Це було дивним відчуттям. Дивним приємним відчуттям.

До Тані я приєдналась вже на 10 кілометрі з надією на продуктивний тандем аж до фінішу;) Але ноги несли швидко і Таня відправила мене вперед. Треба бігти.
Знову це дивне відчуття. 11 км за спиною, а ніби й не бігла взагалі. Ну, чесно, я очікувала гіршого. З того моменту мене наздогнав Петро Чернега, який став моїм особистим пейсмейкером аж до кінця дистанції.

Я не хочу описувати Вам в деталях відчуття кожного наступного кілометра, але, щоб ви зрозуміли, я собі не вірила. Може я не вірила в себе (це так, напевно, має звучати). Я боялась прискоритися зі спуску, бо "десь мене має скоро накрити, не може бути все так добре". Мозок з'їдав просто. Була лише одна річ, яка могла з ним боротися - прискорення темпу! На відмітці 20 км я спитала Петра, на який приблизно час можна розраховувати. Він сказав: "Десь 1:35". А я сказала, що хочу прискоритися на останньому кілометрі. Чорт, та мене ніколи в житті не вистачало на останній кілометр напівмарафону! А тут ми просто стали і побігли!

Я не пам'ятаю останніх 50 метрів фінішу. Тільки табло з часом. А мій мозок ще й зміг проаналізувати те, що цей час "брудний". Я хотіла прилягти, але медиків лягати не варто було :)

1:34:36.

Восени 2017, на цій же трасі було рівно на 4 хв довше - 1:38:36.
Зараз, я ще досі питаю себе "ЯК?";)

Танюха теж не хотіла бігти. І теж зробила свій PB. І закріпили ми наші особисті рекорди на п'єдесталі в своїй віковій групі))

Дякую Юрі за дзвінок:)
Дякую своїй групі підтримки, яка була на трасі всюди, де тільки могла!
О, до речі, написане мною на плакаті, який вони тримали, стало дуже в тему;)

💗Дякую дівчатам (Тані та Олені), які на трасі не дали можливості бігти з ними (як би це дивно не звучало). Обоє гнали мене вперед.
Петрові дякувати-непередякувати! З тебе був шикарний пейсмейкер!
Всім одноклубникам з SC Ultra, які вболівали на трасі велике спасибі!
І, звичайно, нашому тренеру Ярославу. Не той, хороший тренер, який привітає відразу після вдалого забігу (хоча, звісно, не без цього), а той, який передзвонить наступного дня і спитає про самопочуття. Дякую;)

Останнім часом життя вчить нічого не планувати. І я починаю піддаватися цій слабинці)
Скоро почуємось💗