Вирішили поїхати - швидко зібралися, купили квитки і в дорогу. Близько 23:30 приїхали до Івано-Франківська. Не вперше потрібно було чекати на "Червону руту" майже 4 години... Був і інший варіант доїзду, але так можна було і не встигнути на дизель... Ну що ж... Франківський вокзал прийняв нас як міг...) Не скажу, що з комфортом, але принаймні дочекалися дизеля ми живі-здорові...)
От нарешті очікуваний поїзд...і ще більше очікуваний сон. Ми прямували до станції Ясіня...
Прибувши туди все змінилося...усі були в передчутті чогось грандіозного, нехай навіть і не відпочинку( бо приїхала додому змучена), але морального задоволення...
Шлях мав пролягати через турбазу Драгобрат з виходом на хребет(без Близниці) і з зупинкою на оз. Ворожеска... Дорога до хребта була довгою і звивистою. Не надто складною, але рюкзаки не давали можливості йти без зупинок... Кілька годин ходу і ось нарешті турбаза...Ідея поспати годинку на сонечку під хребтом була чесно кажучи геніальною...вже на той момент ми були змучені та мріяли про те, як будемо ввечері відпочивати... Але думки про те, що нас чекає ще довга дорога втомлювали більше ніж сама дорога...
Біля турбази ми познайомилися з туристами із Франківська, які теж йшли на Ворожеску... тож вирішили прямувати разом...Підйом на хребет був не найкращий...що крок то важче йти, таке враження, що вмикається автопілот і ти вже не контролюєш свої дії...Але от і перша перемога - прекрасний вид з хребта...вітер, який майже підносить тебе до неба...відчуття повної свободи... Після таких вражень дорога здавалася не такою важкою, а мрія впасти і заснути не дозволяла зайвий раз зупинитися, щоб відпочити...
По дорозі нам трапляються два туристи з Німеччини, один з яких так сказав "добрий день", що німцем його не назвеш відразу... його слова "вам залишилось іти десь 2 години" нас дуже порадували і ми вже з новими силами попрямували до мети...
А взагалі, туристів багато...всі прямують то в одну...то в іншу сторону хребта....і що дуже радує то це те, що всі вітаються...не рідко знайомляться між собою...це класно!
Велетенська впадина...озеро за невеликим виступом...здавалося до мети залишився якийсь один спуск... Але що це був за спуск...)) Словами не передати...
Спускатися з майже вертикальної стіни з важкезними рюкзаками, які тягнуть донизу...хапатися за все, що трапляється під руку(бо повернутися додому хочеться без переломів)...адреналін шалений... Стояти на рівній поверхні було за щастя... стояти перед озером...через кілька хвилин вже по коліна в озері бо ноги просто відпадають від втоми...милуватися краєвидами...тим же спуском з якого "летіли донизу"... це було блаженством... Те, що ми дісталися місця, де будемо наступні дні відпочивати без рюкзаків на спинах було просто неймовірним... радість, радість і ще раз радість... Здавалося все найважче вже позаду...всі пригоди вже позаду...залишається тільки відпочивати і насолоджуватися... Але це був тільки початок...)
***далі буде***
Немає коментарів:
Дописати коментар