Мій розпорядок дня вражає: поспати-поїсти-побігати-відпочити-нічого не робити-тупити в стіну-поспати....ітд по колу! Деколи рятує інтернет....але він вже набрид...
Їхати на змагання через 10 днів....ооо...довгі 10 днів...вони будуть тянутися як ціла вічність...
Коли впадло в дощ іти на тренування, відразу задаєшся питанням: "а нащо воно?...а нащо орієнтування?"...що воно мені дасть?" Не проходить і 30 секунд, як відповідь блимає червоною лампочкою... "вставай з того ліжка...побігаєш...розвієшся від нудьги...поспілкуєшся з тими, кого любиш(і це вже без перебільшення)". І я встаю....збираюся....і йду на тренування...
Чесно кажучи, не можу не бачити свою орієнтувальницьку "родину" більше ніж 2-3 дні...починаю сумувати... Звичайно, за друзями, які живуть в інших містах сумуєш ще більше....але це всеодно не те...
Ті, кого ти бачиш майже кожен день вже входять у твої 24 години і ти підсвідомо відчуваєш нестачу їх присутності, коли не бачишся з ними довго! Це деколи аж лякає... але як приємно знати, що є люди з якими ти поєднаний чимось справді класним.....і коли потрібно, то вони допоможуть, посміються з тобою, поспівчувають, зрозуміють, осудять...
Ти свідомо йдеш на тренування і змагання, бо знаєш, що там зовсім інша атмосфера ніж будь-де...і навіть якщо ти там змучишся, змокнеш, будеш увесь в болоті - тобі буде добре...ти будеш з тими, без кого звичного життя вже не уявляєш...
Цього не пояснити, а декому і не зрозуміти...
Ой гарно написала, ой гарно)))
ВідповістиВидалити=)..а головне правдиво!
ВідповістиВидалити