"Гробова тиша" з січня в мене тут.
Не пишеться. Навіть, місцями, не думається))
Але таке ми вже проходили;)
А тому, зараз буде опус про перший "літній" старт в цьому сезоні!
Діло було 7 квітня, в Жешуві.
Ну дуже вже хотілося стартувати після зимової сплячки, потерпіти і вдихнути адреналінчику на старті. Зимова бігова рутина частенько "з'їдає" бажання тренуватися якраз на початку весни. Цікаво, але організм хотів "стресанути". А тому дуже доречно згадався гарний близький старт.
В Жешув ми приїхали бойовим естафетним складом. І так вже сталося, що ми змогли нагадати полякам про їхніх близьких сусідів;))
Люблю естафету у всіх її проявах. Тут відчуття відповідальності загострюється, адреналін множиться, а радість від вдалого фінішу (або не дуже;) ділиться на чотирьох.
Починала нашу естафету ще одна Тетяна (в якої був чи не перший офіційний післятравмовий старт), другим етапом бігла Іра (яка вперше ! в житті бігла змагання), третім етапом йшла Олена (наш таємний і дуже сильний джокер;).
Після всіх тактичних розкладів, мені дістався 4 етап, фінішний. Благо, разом з 4-тим етапом мені ще й дісталися досить міцні нерви, а тому психологічні нюанси відійшли на другий план)
Я прекрасно знала, що буде важко. Перший швидкий 5-кілометровий старт в цьому сезоні дорівнював 100% "тєрпілову" на трасі.
Після гарної розминки, навівши різкість на горизонт, там я побачила розмитий (в силу мого зору;) силует Олени, яка летіла на фініш свого етапу першою.
Вже коли я схопила естафетну паличку і стартувала, до мене дійшло, що ми йдемо лідерами (з невідомо-якою перевагою), і моїм завданням буде втримати це лідерство.
"Блін, ну чому саме на першому старті", - подумалось мені.
Трохи більше, ніж через 500 метрів, завдяки нюансам траси, я побачила нашу переслідувачку. Близько. Дуже близько. Чорт;)
Після половини дистанції я відчула перші "звуки" відсутності швидкості на початку сезону. Стало вкрай важко. Знали би ви, як я боялась повернути голову назад і побачити її за спиною.
"Близько" все ще залишалося таким. І я знала, що за 1-1,5 км ця відстань ще більше скоротиться.
Десь в той момент я подумала: "Ну все, напевно прибігла. Ну, вже як буде...".
Метрів через 200 я прийшла до себе з думкою: "А ніфіга! Виплюну легені, але не віддам наш перший фініш!". І все. Більше я не повертала голову назад. Останній кілометр тягнувся дуже довго і повороту в торговий центр (в якому ми фінішували) я чекала найбільше всього. На фінішній прямій мені вже хотілося лягти і пообіймати бруківку;) І, мабуть, це було чи не єдиною мотивацією в той момент!
Десь за хвилину після поклонів за фінішною аркою я нарешті зрозуміла, що дотерпіла.
Більш яскравого забарвлення цій думці додало вкрай незадоволене обличчя моєї переслідувачки;)) Незадоволені полячки - це прекрасно))
Я була рада пробігти не стільки для себе, скільки для Іри, яка вперше бігла змагання. Можу лише уявити, як круто стояти на п'єдесталі на своєму першому старті!
Хлопці в сильній боротьбі змогли підтримати нас своїм бронзовим місцем. Аби не відставати;)
Радість бути частиною команди.
Ще більша радість - бути частиною тієї команди, яка не одним спортом живе)
Бо КОМАНДА - це не виїзди на старти і тренування.
Глибина цього слова залежить від людей, які в ній. Які навколо.
Не всі в цю "глибину" потрапляють. Але хто вже там і кому комфортно - відчуває себе частинкою чогось сильного...
Люблю вас)
Немає коментарів:
Дописати коментар