Думка про осінній Кукул заполонила мене вже давно і постійно штурхала в спину при нагоді...
Не хотілося повторювати погодніх помилок, бо всі останні мої походи заключались в болоті та холоді, і відсутності краєвидів(
Довго вибираючи погоду, нарешті 18 жовтня о 15:57, я і моя "каманда, маладая" в кількості 2-х осіб рушили раховозом до станції Вороненко, звідки і починався наш маршрут.
Похід матрасний, проте не зовсім стандартний)
На станцію Вороненко ми прибули десь близько 10 вечора. В цьому й полягала вся нестандартність))
Піднімалися на хребет ми вночі)
Увімкнули на станції ліхтарики...і рушили)
Нічний карпатський ліс стояв непорушно. Вороненківські хати розтянулись глибоко в ліс, і поки останні вогні у вікнах не погасли, було, начебто, навіть і світло)
Але потім нас поглинув глибокий нічний ліс...і ми залишились з ним наодинці.
Від цивілізації залишився лише далекий і глухий гавкіт собак...
Все було би добре, якби не болото чуть-би не по коліна)) Терпіли, як могли. Оминали, як могли. Разом з "непереводимым набором слов" і болотом, закінчилось і маркування на деревах. Незнання куди йти вдень, це точно не те, що вночі))
Наш доброволець, який без рюкзака ганяв то туди, то сюди в пошуках маркування, не розвідав нічого хорошого...навіть більш-менш яскраво вираженої дороги)
Десь після 40 хв реального "тупіння" на маршруті, ми вирішили прямувати "десь туди")) Там і стежка більш-менш....і рельєф такий же;)
Через 200 метрів дороги, перед нами відкрилась перша полонина...яку ми так "усердно" шукали 40 хв)) От, де пес заритий...Похід вночі, навіть з хорошими ліхтариками, не врятує вас від таких затупів.
Близько 2 ночі ми були вже на полонині Корадівка, де нас чекала новенька тепленька колибка, з домашніми улюбленцями у вигляді лісових мишей)))
Повлягалися спати...з надією на те, що ранок буде сонячним і теплим...
Прокинулась я від того, що в щілину між дошками мені видніється червоне зарево. Не зважаючи на холод, ми повиповзали зі спальниками на вулиць, щоб кілька хвилин поспостерігати за цією красою...Повітря надворі було вже морозним...
Це був наш перший ранок)
Потім ми знову повлягалися спати і прокинулись вже від проблисків сонця) Це був наш другий ранок)))
Прокидались ми повільно...нікуди не спішучи...
З таким прокиданням, ми вирушили в дорогу близько 12)
Хотілось якнайшвидше вийти на хребет і подивитись нарешті на краєвиди, за якими я дійсно скучила...
Знаєте, Кукул таки особливе місце...Тамтешні відчуття мені зрівнюються з Мармаросами...хоча по висоті зовсім-таки інакше. Це другий хребет, після Мармаросів, на який мені хочеться повертатися!
Отож, вийшовши на хребет, ми продовжували свій матрасний похід...тепер вже з фазою тотального фотографування)) Йшли ми так повільно, як тільки можна...
Поїзд додому лише о 2:17 ночі...Часу просто море)
Але, з'явилась одна важлива обставина, яка змусила нас тікати))
Нііі, це не дощ;)
Це холоднющий, крижанющий вітер. Висидіти при такому вітрі на хребті було просто нереально! Не рятували навіть спальники, якими ми закутувалися! Тому близько 19 вечора ми бігом зібралися і давай тікати в ліс, де тихо й затишно...
У Ворохту ми спустилися швидко...Звісно, в лісі не обійшлось ні без болота, ні без одного розрядженого ліхтарика) Але це було якось на другому плані!
Задоволення після такого міні-походу зашкалювало!
Я дійсно втішена тому, що нам трапилась така сонячна погода!
Обійшовши всі Кукульські полонини, туди зразу ж захотілось повернутись...
Колись повернемось;) Обов'язково)
Але наступні в планах - Пішконя і Стримба)
Тепер їхня черга)
І на останок...мінімальне відео для вас;)
Немає коментарів:
Дописати коментар